Олександр Атаманчук

http://memorybook.org.ua/1/atamanchukoleks.htm ===================================== Народився Олександр Атаманчук 22 червня 1990 року у смт Миропіль Романівського району Житомирської області у родині військового і змалечку був оточений специфічною атмосферою життя військових. Звичайно, що прикладом для наслідування був батько Олександр Володимирович, але у хлопчика був ще один взірець – його хрещений, який був не просто військовим, а десантником. Дух захоплювало у Сашка, коли він слухав історії з життя десантників, дуже хотів стати таким же сильним, рішучим, навчитися володіти бойовими прийомами, знати все про ці війська. Батькам син у дитинстві запам’ятався кучерявим непосидючим хлопчиком з життєвим кредо «Хочу все знати!», з його любов’ю до водної стихії – він обожнював воду всюди, як згадує батько, уже у 6 років впевнено плавав. Шкільні роки запам’яталися тим, що у Сашка через його незвичайну зовнішність – розкішну шевелюру – було прізвисько «Лев» і з’явилося нове захоплення – література, особливо класична. Часто цитував поетів, особливо улюбленого Єсеніна... Це захоплення залишилося на все життя. Після закінчення Миропільської загальноосвітньої школи № 2 Олександр вирішив опанувати професію кухаря-кондитера і вступив до Житомирського професійного ліцею харчових технологій. Там розкрився його організаторський та акторський таланти: навколо кмітливого та веселого хлопця все вирувало, без нього не відбувся жодний КВК, брав участь у всіх загальних заходах ліцею. Йому подобалася обрана професія, але дитяча мрія про десант не давала спокою. Реалізувати її допомогла строкова служба в армії,а потім і військова служба за контрактом в 13-му окремому аеромобільному батальйоні 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України (військова частина А1910, місто Житомир). Склалося і сімейне життя. Для дружини Тетяни її Саша був більше, ніж чоловік, біля нього вона почувала себе справжньою жінкою, завжди захищеною, його дружня підтримка додавала упевненості у власних силах і можливостях. Подружжя намагалося всюди бути разом, домашні справи ділилися на двох, вранці з дому на роботу жодного разу вони не вийшли порізно. З перших днів антитерористичної операції Олександр перебував у зоні військових дій. Отримавши поранення восени 2014 року, мав можливість більше не повертатися на війну, але не зміг залишитися вдома, розуміючи, що його місце там, біля побратимів, на передовій. Тому після лікування повернувся до рідної військової частини. А згодом був Донецький аеропорт. 20 січня 2015 року о 07:30 колона 1-ї аеромобільно роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади у складі 6 бронеавтомобілів КрАз Спартан під командуванням капітана Марковського здійснювала прорив до Міжнародного аеропорту «Донецьк» для евакуації захисників нового терміналу. В ході прориву бронеавтомобіль, який рухався в голові колони, підірвався. Після цього колона десантників, яка знаходилося на злітні смузі, потрапила під обстріл російсько-терористичних угрупувань, які вели вогонь з різних видів озброєння, в тому числі із танка. Під час обстрілу старший солдат Атаманчук, який надавав першу медичну допомогу пораненому побратиму, загинув унаслідок вибуху. Разом з ним загинув капітан Марковський. 24 січня 2015 року похований на кладовищі селища міського типу Миропіль. 8 травня 2015 року у селищі міського типу Миропіль Романівського району на фасаді будівлі загальноосвітньої школи №2 (вулиця Перемоги, 21) та 27 листопада 2015 року у місті Житомир на фасаді будівлі Житомирського професійного ліцею харчових технологій (вулиця Львівська, 10), де навчався Олександр Атаманчук, йому відкрито меморіальні дошки. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (23.05.2015- посмертно). Залишились дружина ,тато ,мама ,брат