Микола Попко

Хочу написати від себе, внучки мого дідуся, яким він мені запамʼятався. Він жив з бабусею в невеличкому селі, зі ставком і полями. Він їздив на біленькій ладі, на кріслах якої лежали килимки з деревʼяних бус. На передньому сидінні завжди були я з Таптишкою, старий, але спритний пес. Дідусь співав пісні, коли ми кудись їхали. Він був веселим і завжди жартував. Бабуся казала, що це дурні жарти, але мені вони подобались. У дідуся був млин. Він був великим і малою я любила лазити там скрізь. Коли дідусь його вмикав, було настільки голосно, що я вибігала надвір. Він цього не розумів. Саме дідусь навчив мене грати в шахи, гра яка здавалась мені найскладнішою. Коли вчив, говорив: кажи, що думаєш, як хочеш походити, буду навчати. Останні роки ми грали мовчки, як професіонали, тільки мугикали, коли шах ставили. Дідусь навчив мене стріляти з гвинтівки. Він вішав листочок з намальованою цілю на гараж і я стріляла. Мені так подобалось потім збирати плоскі кулі. В нього була куфайка, яку він давав тільки мені. Зараз вона зі мною, так само як і шахи Дідусь завжди зустрічав мене, коли я приїздила до них в село. Спочатку на машині, потім на велосипеді, а потім вже пішки. Зараз я розумію, що буду йти до будинку сама. Дідусь він був хороший, усміхнений, з душею. І скільки б я не намагалась згадати, але немає жодного поганого спогаду про нього. Хочу, щоб кожен памʼятав про нього лише хороше, бо він на це заслуговує. Дуже тебе люблю і сумую!